Країни імпортери бананів

Ніге́рія або Федерати́вна Респу́бліка Ніге́рія, (англ. Federal Republic of Nigeria) — держава в Західній Африці. Країна має найбільше за чисельністю населення (206 139 589 осіб (оц.01.07.2020)) і найпотужнішу економіку на континенті[2], сьома за населенням на планеті. Площа Нігерії становить 923 768 км²[3]. Державна мова — англійська, офіційні — хауса, іґбо, йоруба. Складається з 36 штатів та столичного округу. Найбільше місто — Лагос (8 млн), колишня столиця. Інші великі міста — Кано, Ібадан. Столиця — місто Абуджа. [4] Найбільші етнічні групи: хауса, іґбо, йоруба. Найбільш поширені релігії — християнство та мусульманство мають приблизно рівні частки, також є незначна частка прихильників традиційних вірувань. Нігерія здобула незалежність від Сполученого Королівства 1960 року. Федеративна республіка президентського типу правління від 1963 року. Член ООН, Співдружності націй, Африканської Єдності, ОПЕК. Із заходу межує з Беніном, з півночі з Нігером, на північному сході через обміліле озеро Чад межує з Чадом, на сході з Камеруном, з південного боку омивається Гвінейською затокою Атлантичного океану. Найбільша річка — Нігер в честь якої Нігерія і отримала свою назву. Територія країни розчленована на великі блоки долинами річок Нігер і Бенуе і відділена від океану вузьким поясом прибережних боліт. Ширина цього пояса не перевищує 16 км, за винятком дельти Нігера, де вона досягає 97 км. Вздовж узбережжя Ґвінейської затоки розташована хвиляста Приморська рівнина, яка на півночі поступово підвищується і переходить в ступінчасте плато. Складна мережа лагун і протоків, розташованих за бар'єром піщаних пляжів, утворює систему захищених мілководних шляхів, по яких невеликі судна можуть пройти від кордону з Беніном на заході до кордону з Камеруном на сході без виходу в океан. В глибині країни чітко виділяються уступ Нсукка-Окігві, що підіймається над долиною річки Крос, плато Джос і Біу, а також гори Адамава. В основному полога поверхня плато, складеного кристалічними породами на півночі і заході країни і пісковиками на сході, в багатьох місцях поцяткована острівними горами (інзельберґами), тобто скелястими останцовими горбами з крутими схилами. На північному сході поверхня поступово знижується у бік озера Чад. На півн.-заході плато переходить в рівнину Сокото, на півн.-сході — в рівнину Борну. Клімат екваторіальний. Головна річка країни — Нігер з притокою Бенуе. Економіка Докладніше: Економіка Нігерії Нігерія — аграрна країна з розвиненою нафтодобувною промисловістю. Основні галузі економіки: гірнича (в тому числі нафтова), деревообробна, текстильна та легка промисловість, хімічна, конструктивних матеріалів, сталеливарна. Транспорт: автомобільний, залізничний, морський, повітряний. Головні морські порти — Лагос, Порт-Харкорт, Бонні, Варрі. У галузі повітряних перевезень крім державної компанії «Найджиріа ейруейз», працюють приватні авіакомпанії, зокрема, «Кабо ейрлайнз» і «Окада ейр». До аеропортів міжнародного значення в Лагосі і Кано додалися аеропорти такого ж класу в Харкорті, Ілорині (поблизу Лагосу), Калабарі, Майдугурі і новій федеральній столиці Абуджі. Крім того, 11 аеропортів обслуговують тільки внутрішні авіалінії. За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001]: ВВП — $ 31 млрд. Темп зростання ВВП — 1,8 %. ВВП на душу населення — $256. Прямі закордонні інвестиції — $ 807 млн. Імпорт (продовольство, споживчі товари короткочасного користування, промислова сировина, машини і обладнання, транспортні засоби) — $ 15 млрд (г.ч. Велика Британія — 13,2 %; Німеччина — 11,8 %; США — 11,4 %; Франція — 5,7 %). Експорт (нафта — понад 90 % експорту, какао-боби, пальмові ядра, каучук) — $ 13 млрд (г.ч. США — 35 %; Іспанія — 10,0 %; Індія — 8,7 %; Франція — 3,9 %). Економічна історія Економічна історія Нігерії завжди була тісно пов'язана із зовнішньою торгівлею, зокрема, транссахарською караванною торгівлею у Середньовіччі та трансатлантичною работоргівлею з 17 ст. до початку 19 ст. Однак сучасна економіка Нігерії веде свій родовід від торгівлі пальмовою олією, яка на початку 19 ст. витіснила работоргівлю і поклала початок експорту нігерійської сировини в обмін на імпорт британських промислових товарів. Торгівля пальмовою олією принесла багатство і процвітання населенню міст-держав дельти Нігеру і району Калабар. Історія зберегла імена розбагатілих на цій торгівлі Джа-Джа, правителя міста-держави Опобо, і Ейямби, правителя державного утворення Калабар. В період з першого десятиліття 20 ст. і аж до початку громадянської війни 1967—1970 експорт диверсифікувався. Після 1953 експорт какао й арахісу став приносити більше доходу, ніж експорт пальмової олії. У 20 ст. важливими статтями експорту стали бавовна, каучук, олово, деревина, шкури та шкіра. У 1958 почався експорт сирої нафти, і за десять років вона перетворилася в головне джерело валютних надходжень Нігерії. Після закінчення громадянської війни частка сільськогосподарської продукції в експорті зменшилася. Це пояснювалося різким збільшенням експортних надходжень від продажу сирої нафти й збільшенням внутрішнього споживання на тлі падіння виробництва деяких культур. У 1971 році Нігерія вступила в ОПЕК. До 1972 року країна вже не могла забезпечити себе пальмовою олією, бавовною й арахісом. У цій ситуації уряд був змушений дозволити ввіз у Нігерію пальмової олії. Після закінчення в 1970 році громадянської війни нафта стала приносити левову частку державних надходжень: у 1970 вона становила 20 %, а в 1980 — уже 90 %. Потім доходи від продажу нафти стали падати, що пояснювалося насиченням світового ринку, пошуком альтернативних джерел енергії та двома світовими економічними спадами. Уряд вжив ряд заходів для збільшення виробництва експортних сільськогосподарських культур. Протягом 20 ст. і особливо після проголошення в 1960 незалежності в Нігерії розвивалося власне промислове виробництво. Крім підприємств по первинній переробці сільськогосподарської сировини, таких як олійниці, що виробляють арахісову, бавовняну та пальмову олію, були створені оловоплавильний завод, підприємства по виробництву крепу (натурального каучуку) з латексу, лісопильно-фанерні комбінати, а також автоскладальні цехи, що працюють на привізних деталях. З 1975 року найважливішою галуззю промисловості стала переробка нафти. Підприємства інших галузей робили споживчі товари, що заміщали імпорт — пиво, мило, цукор, взуття та набивні бавовняні тканини. Були побудовані нафтохімічні комплекси у Варрі і Кадуні, де вироблялася сировина, необхідна для роботи багатьох місцевих підприємств, які через брак сировини змушені були або закриватися, або проводити масові звільнення персоналу. У період 1950—1960 щорічні темпи росту нігерійської економіки становили 4-5 %. Їх помітне уповільнення відбулося після політичної кризи 1966 і в роки громадянської війни 1967—1970. Блокада східних штатів, що проголосили себе Республікою Біафрою, і закриття Порт-Харкорта привели до згортання виробництва, внутрішньої й зовнішньої торгівлі. Війна мала не тільки негативні наслідки: національна економіка стала більш самодостатньою. Економічне зростання відновилося в післявоєнний період, коли стали збільшуватися доходи від продажу нафти. У 1970—1978 він становив у середньому близько 6 % на рік. Після 1978 року економіка Нігерії характеризувалася крайньою нестабільністю, національний дохід зменшився, особливо після того, як з 1982 року закрилися сотні промислових підприємств, що працювали на імпортній сировині. Національний дохід У 1997 році валовий внутрішній продукт (ВВП) Нігерії оцінювався в 52,8 млрд дол, або бл. 440 дол на душу населення. У 1977—1997 приріст ВВП становив 1,7 % на рік, але в розрахунку на душу населення намітилася тенденція до його зниження. На початку 1990-х ВВП країни скоротився, оскільки зберігався на світовому ринку високий курс найри в умовах політичної нестабільності робив невигідним імпорт багатьох товарів. Продукція сільського господарства складала ок. 1/3 ВВП, гірничодобувної (у першу чергу видобутку нафти) промисловості — трохи менше, обробній промисловості — 10 %, решта припадало на сферу послуг, в тому числі надаються державою. Про темпи інфляції свідчать такі цифри: у 1980-ті роки купівельна спроможність найри зменшувалася в середньому на 14 % на рік, а в кожний з наступних трирічних періодів — більш ніж на 50 %. Але до кінця 1990-х спостерігалося уповільнення темпів інфляції від 29,3 % в 1996 до 10,5 % в 1997. Сільське господарство Досі більшість нігерійців (на 1989 р. близько 65 %) працюють у селянських сімейних домогосподарствах, забезпечуючи себе продуктами харчування і вирощуючи на продаж одну чи кілька товарних культур. Швидке зростання міського населення і захоплення сільського населення деяких районів, наприклад йорубської зони какао, вирощуванням технічних культур привели до недостачі продовольства, причому не тільки в містах, але і в сільській місцевості. Основні продовольчі культури Півдня і Середнього поясу: рис і кукурудза. У північних районах обробляють сорго, просо та рис. У цій частині країни розвинене тваринництво. Маніок, томати і бобові вирощують на території всієї країни, а цибулю — у районах лугів і пасовищ, наприклад у басейні оз. Каїнджі, використовуючи для цієї мети зрошувані землі. Для виробництва продовольчих культур характерне вирощування змішаних культур на земельних ділянках, площа яких на півдні рідко перевищує 0,4 га, а в районах лугів і пасовищ півночі — 1,2 га. Селянський земельний наділ складається, як правило, з декількох ділянок, що знаходяться в різних місцях. На заливних землях по берегах великих річок у північних штатах застосовується примітивне зрошення. Терасове рільництво збереглося на схилах, де в часи набігів за рабами і міжусобних воєн споруджувалися сторожові вежі. Поблизу великих міст розвинене товарне садівництво. Сприятливі кліматичні умови в районі Лагоса дозволяють збирати два врожаї. Кава, тютюн та горіхи кола вирощуються для продажу на внутрішньому ринку; бавовна, пальмова олія, арахіс і каучуконоси — для внутрішнього ринку і на експорт, а какао-боби — тільки на експорт. У 1952—1970 рр. швидко росло виробництво каучуку, какао-бобів та пальмової олії на плантаціях. Однак до 1970-х років ентузіазм, пов'язаний з плантаційним сільськогосподарським виробництвом став згасати, оскільки більша частина державних плантацій виявилися збитковими, а деякі з них довелося закрити. У 1980—1983 у ході реалізації урядової програми були відновлені деякі з раніше створених а потім закритих плантаційних господарств і створені нові, а завдяки фінансовій допомозі Всесвітнього банку були закуплені і роздані дрібним селянам якісніші саджанці. У 1985 на плантаціях вироблялося менш ніж 5 % нігерійських какао-бобів, пальмової олії і каучуку. Уряд став ініціатором реалізації декількох амбіційних і надзвичайно дорогих іригаційних проектів. Найзначніші серед них — проект Баколорі у шт. Сокото, що передбачає зрошення 40 тис. га, проект Південний Чад у шт. Борно — 66 тис. га і проект Каїнджі-Дам — 20 тис. га в районі штучного водоймища Каїнджі. Рибальство У 1970-х — початку 1980-х років загальний вилов риби щорічно становив близько 500 тис. т, але до 1990 зменшився вдвічі. При швидкому зростанні чисельності населення риба стала набагато менш доступною для простих нігерійців. Після того як у багатьох штатах були створені рибні господарства, вилов риби у внутрішніх водах склав близько 40 % загального улову. Лісове господарство Приблизно 90 % заготовленої в Нігерії деревини використовується як паливо для приготування їжі, хоча створені лісові господарства, що спеціалізуються на виробництві пиломатеріалів, балансової деревини і стовпів для ліній електропередач. В аридних зонах штатів Кану, Сокото і Борно створені пояси лісопосадок, щоб зупинити наступ пустелі Сахара й забезпечити сприятливі умови для випасу худоби. У безлісних районах лугів і пасовищ ведуться лісовідновлювальні роботи з метою захисту водозбірних площ і боротьби з ерозією ґрунту. Заготівля деревини на експорт і для внутрішнього споживання ведеться в тропічних лісах, що займають площу 133,7 тис. км², з яких 21 тис. км² є частиною державних лісових заповідників. Гірничодобувна промисловість Докладніше: Гірнича промисловість Нігерії, Корисні копалини Нігерії та Історія освоєння мінеральних ресурсів Нігерії Корисні копалини забезпечують значну частину національного доходу Нігерії. Першою експортною продукцією гірничодобувної промисловості Нігерії була олов'яна руда і вугілля. Видобуток на плато Джос з 1904 каситериту, олов'яної руди, завжди перебувала в руках приватних компаній, а видобуток вугілля в районі Енугу — під контролем центрального уряду. Видобуток каситериту і супутнього мінералу колумбіту (руди ніобію) проводиться відкритим способом. Після введення в експлуатацію в 1962 оловоплавильного заводу велика частина олова експортується у вигляді злитків. Після 1960 у зв'язку з переведенням залізниць на дизельне паливо і появою більш дешевих і екологічно чистих нафтопродуктів почалося згортання видобутку вугілля. З 1970 року нафта стала основою сировинної бази гірничодобувної промисловості Нігерії. Родовища нафти були виявлені на шельфі, в районі дельти р. Нігер і в басейні р. Анамбри. Основні райони нафтовидобутку розташовані навколо Порт-Харкорта в дельті р. Нігер і в Угеллі, але в перспективі перевага буде віддаватися розробці шельфових родовищ і родовищ в гирлі р. Кросс. У 1979 був досягнутий рекордний рівень нафтовидобутку — 114 млн т, але за рішенням ОПЕК, зацікавленої в збереженні високих цін на нафту, до 1983 квота Нігерії була визначена на рівні всього 61 млн т на рік. Прагнучи збільшити валютні надходження, Нігерія нарощувала обсяги нафтовидобутку, але на початку 1990-х років світові ціни продовжували залишатися на низькому рівні. У 1991 Нігерія займала восьме місце серед найбільших світових нафтовиробників, і доходи від продажу нафти становили 96 % експортних надходжень. На початку 1990-х років Нігерія мала три повністю автоматизовані нафтові термінали — в Бонні, Варрі і брасом. Промисловість У Нігерії розвинені традиційні ремесла, особливо ткацтво, гончарство й різьблення по дереву. У стародавньому м. Беніні ремісничі гільдії досі контролюють різьблення по слоновій кістці й дереву та виготовлення залізного начиння. По всій Нігерії продаються прикрашені орнаментом шкіряні і розшиті текстильні вироби, завдяки яким у часи работоргівлі центр їх виготовлення м. Канев стало відоме в Західному Судані і Середземномор'ї. Ремісники працюють у невеликих майстернях або на верандах будинків. Продукція нігерійських ремісників (різьблені калебаси з Ойо, бенінські фігурки з бронзи і ебенового дерева, плетені з рафії вироби з Ікот-Екпене і розшиті тканини з Аквете і Ісеїни) стала користуватися зростаючим попитом у туристів, у тому числі афроамериканців, а також місцевої еліти. На початку 1990-х років у структурі обробної промисловості Нігерії ключову роль грали галузі, що виробляють продукти харчування та напої, текстиль, нафтопродукти. Понад 90 % всієї промислової продукції припадало на товари народного споживання. Велике промислове виробництво сконцентровано навколо Лагоса. Інші промислові центри — Порт-Харкорт, Аба, Енугу, Кано і Кадуна. У Лагосі, Кадуні, Ібадані і Енугу діють заводи по збірці транспортних засобів з імпортних деталей. Серед інших великих промислових підприємств, в яких уряду належить контрольний пакет акцій — металургійний комбінат у Аджаокута неподалік від Локоджі, металургійний завод в Аладжа поблизу Варрі, сталепрокатні заводи в Ошогбо, Джосі і Каціну, целюлозно-паперові фабрики в Оку-Ібоку, поблизу Калабара, і в Івопіне, неподалік від Іджебу-Оде. У 1988 на базі нафтопереробного заводу в Каціну і в Екпане, поблизу Варрі, було створено нафтохімічне виробництво, а неподалік від Порт-Харкорта став до ладу великий завод з виробництва азотних добрив, частково субсидований Експортно-імпортним банком США. Енергетика Майже 60 % спожитої в Нігерії енергії отримують з деревини і деревного вугілля, 30 % — з нафти і 11 % — з природного газу. Частка кам'яного вугілля і гідроелектроенергії незначна. За десятиліття споживання природного газу збільшилася в три рази, деревини — на 20 %. Внутрішня торгівля На внутрішніх ринках країни ведеться жвава торгівля продуктами харчування, ремісничими виробами, промисловими товарами зарубіжного і вітчизняного виробництва. Після закінчення громадянської війни різко пожвавилася торгівля продовольством, включаючи бобові, ямс, цибулю, сушену рибу і рис. Доставка товарів здійснювалась залізницями й автомобільними дорогами, а також річковим транспортом — катерами та човнами. Найбільшим центром оптової та роздрібної торгівлі продовольчими та імпортними споживчими товарами є величезний сучасний ринок в Оніча, зруйнований в період громадянської війни, а потім відновлений. Інші важливі центри торгівлі — Аба, Кано і Ібадан. Найбільші міста розташовують універсальними магазинами і великими ринками просто неба, а в центрах сільських районів і вздовж магістралей у міських зонах раз у раз зустрічаються невеликі торгові лавки. У сільській місцевості багато сезонних ринків, де приїжджі скупники-оптовики скуповують у селян їхню продукцію (продовольство або експортні культури) з метою перепродажу. В йорубських районах роздрібну торгівлю продуктами харчування місцевого виробництва та промисловими споживчими товарами ведуть і контролюють жінки. В інших частинах країни жінки, як правило, займаються торгівлею сільськогосподарською продукцією, а чоловіки — торгівлею промисловими товарами. Зовнішня торгівля Домінуюче положення в структурі експорту займає нафта, її частка в експортних надходженнях склала в 1995 бл. 96 %. Тому коли відбувається падіння світових цін на нафту, зменшуються валютні надходження, і країна виявляється не в змозі оплатити імпорт необхідних товарів. Коли в 1980 ціни і попит на нафту досягли рекордно високого рівня, загальна вартість експорту Нігерії склала 25,7 млрд дол При витратах на імпорт в 16,4 млрд дол, активне сальдо торгового балансу досягло 9,3 млрд дол в 1997; коли ціни і попит на нафту впали, експортні надходження знизилися до 15,9 млрд дол, а витрати на імпорт — до 12,8 млрд дол Товарообіг зазвичай має позитивне сальдо, однак з 1960 в середньому кожен другий рік Нігерія зводить свій платіжний баланс з дефіцитом через виплати на обслуговування зовнішнього боргу і витоку валюти за кордон. Інші великі статті експорту — какао-боби, пальмові ядра, каучук. У структурі імпорту переважають продовольство, споживчі товари короткочасного користування, промислова сировина, машини й устаткування, транспортні засоби. Британія залишається головним торговельним партнером Нігерії, але не купує нафту, основним споживачем якої є США. Інші важливі торговельні партнери — Франція, Німеччина, Нідерланди, Італія та Іспанія. Фінанси і банківська справа Емісія нігерійської грошової одиниці, найри, здійснюється Центральним банком Нігерії. У 1992 в країні функціонували 120 банків, 20 з них контролювалися державою. Більшість банків було створено завдяки політиці лібералізації економіки, яку проводив режим Бабангіда наприкінці 1980-х і початку 1990-х років. До 1994 стало очевидно, що багато з них неплатоспроможні. Для розслідування зловживань у банківському секторі рішенням уряду був сформований спеціальний трибунал у справах збанкрутілих банків, який у кінцевому підсумку пред'явив ряду найвпливовіших банкірів Нігерії обвинувачення в корупції. Державні фінанси. Федеральний уряд оплачує більшу частину витрат нігерійських штатів. У 1992 бюджети майже всіх штатів більш ніж на 60 % складалися з надходжень з федерального бюджету. Державні доходи розподілялися так: 55 % прямували до федерального бюджету, 30 % — до бюджетів штатів і 15 % — до місцевих бюджетів. Основними джерелами надходжень до федерального бюджету були доходи від експорту продукції гірничодобувної промисловості і платежі за право розробки надр країни (бл. 80 % всіх бюджетних надходжень), а також прямі податки, в тому числі імпортні та експортні мита і акцизні збори. Основні статті федеральних витрат: обслуговування зовнішнього боргу, бюджетні асигнування штатам і зміст федерального управлінського апарату. Із закінченням нафтового буму різко збільшилася зовнішня заборгованість Нігерії — з менш 5 млрд $ в 1981 майже до 40 млрд $ в 1998. Виплати відсотків за цим гігантського боргу і бюджетний дефіцит негативно позначаються на темпах модернізації країни. Азартні ігри Докладніше: Азартні ігри в Нігерії Азартні ігри в Нігерії регламентовані дуже посередньо. Хоча існує місцевий закон про азартні ігри, в країні діє багато нелегальних казино. Легальні наземні казино розташовані у двох найбільших містах. Найбільшим казино є Federal Palace в однойменному готелі в столиці країни — Лагосі. Закон Нігерії зосереджується на заходах щодо зменшення відмивання грошей та запобіганню незаконним азартним іграм.

Габон, Габо́нська Респу́бліка (фр. Gabon; République gabonaise) — держава на західному узбережжі Центральної Африки. Межує на північному заході з Екваторіальною Гвінеєю, на півночі з Камеруном, на сході і півдні з Конго. На заході омивається Атлантичним океаном. Площа: 267,67 тис. км² (75-е місце у світі), з них 2,5 % зайнято внутрішніми водами. Населення: 1,38 млн осіб (146-е місце у світі). Столиця: місто Лібревіль. Вважається однією з найбагатших країн Африки (3-те місце після Екваторіальної Гвінеї та Сейшельських Островів). Держава розташована у Центральній Африці на східному узбережжі Гвінейської затоки. На північному-заході межує з Екваторіальною Гвінеєю (спільний кордон — 350 км); на півночі — з Камеруном (298 км); на сході й півдні — з Республікою Конго (1903 км). На заході омивається водами Атлантичного океану, довжина берегової лінії — 885 км. Екваторіальна Гвінея Екваторіальна Гвінея Камерун Камерун ↑ ↑ Gray compass rose.svg ↑ Атлантичний океан ← Республіка Конго Республіка Конго Внутрішня частина Габону — плоскогір'я та гори. Вздовж Атлантичного океану простягається низовина. Клімат субекваторіальний, на півночі — екваторіальний. Головна річка — Огове. Майже всю країну вкривають тропічні ліси, вузька прибережна рівнина піднімається до внутрішніх пагорбів і савани на сході та півдні. Територію Габону ділять на 4 фізико-географічних райони: Прибережний район включає низькі покриті лісом гори Майомбе на півдні і низовину, видовжену вздовж всього узбережжя шириною від 30 до 200 км, яку перетинають нижні течії декількох річок, зокрема, Огове, що є головною торговою артерією країни. Криштальні гори на північ від річки Огове сильно розчленовані. Висоти коливаються 150—600 м. Річки утворюють пороги і водоспади. Найвищі і найбільші гори Габону — Шаю (Біроґу) на півдні країни досягають висоти 1580 м (гора Ібунджі). Плато Нтем висотою до 760 м, складене щільними древніми породами, міститься на північному сході країни — на схід від Криштальних гір і на північ від річки Огове. Річки, глибоко врізаючись у поверхню плато, утворюють численні пороги. Поширені вологі тропічні ліси. Плато Батеке. Низьке плато висотою до 830 м, складене пісковиками. Це найбільш спекотний і сухий район країни. Природний атомний реактор «Окло» — єдиний відомий природний атомний реактор на Землі. Його було знайдено у вересні 1972 року. Реактор діяв близько 2 млрд років тому і «згас» близько 1 900 млн років тому. З 1958 до 1990-х тут видобували уран з родовища «Окло».

Демократи́чна Респу́бліка Ко́нго, в минулому Заї́р (фр. République démocratique du Congo, Zaïre) — держава в центральній Африці. Площа країни становить 2,345,409 км² (11 місце у світі). Населення: 89 561 403 (16 місце у світі). Столиця: місто Кіншаса. Геологія Докладніше: Геологія Демократичної Республіки Конго Територія ДР Конго займає велику частину Африканської платформи. Вона охоплює найбільший в регіоні кратон Конго архейської або нижньопротерозойської стабілізації, а також фрагменти обрамовуючих його верхньопротерозойських складчастих поясів: на сході — Кібарського (1,3-0,97 млрд років) і на заході — Зах.-Конголезького (0,65 млрд років). Див. також: Корисні копалини Демократичної Республіки Конго та Гідрогеологія Демократичної Республіки Конго Рельєф Вулкан Ньїрагонго Більша частина Демократичної Республіки Конго — западина Конго та плато вис. до 1300 м, яке її обрамовує. На сході — гори: масив Рувензорі (вис. 5109, пік Маргеріта), вулканічні гори Вірунґа (вис. до 4507 м), в тому числі діючі вулкани. Більша частина держави — западина Конго та плато висотою до 1300 м, яке її обрамовує. На сході — гори: масив Рувензорі (вис. 5109, пік Маргеріта), вулканічні гори Вірунга (вис. до 4507 м), зокрема активні вулкани. Клімат Клімат країни екваторіальний, на півдні і крайній півночі — субекваторіальний. Внутрішні води Головні річки: Конго (Заїр) з притоками. У країні багато боліт, а річка Конго в декількох місцях розширяється і утворює озера, зокрема Малебо (Стенлі-Пул). Великі озера утворюють ланцюжок вздовж східного кордону: Альберт, Едуард, Ківу, Танганьїка (природний кордон з Танзанією) і Мверу. Найбільші з озер всередині країни — Маї-Ндомбе і Тумба. Ґрунти й рослинність Близько 75 % території Конго покрито тропічними лісами. Тваринний світ Цей розділ потребує доповнення. (листопад 2016) Історія Докладніше: Історія Демократичної Республіки Конго На території сучасної республіки, а також на території республіки Ангола існувала давня держава Королівство Конго (1400[3] — 1914). Етнічну основу країни складав народ конго. У XV–XVI ст. Конго знаходилось у стані розквіту[джерело?]. Державу очолював правитель, який мав титул маніконго. Феодальні відносини, що складались, переплітались з інститутами домашнього рабства. Високого рівня розвитку досягли сільське господарство, ремесла, торгівля. Існували власність верховного правителя на землю, експлуатація податного населення у формі податі та «царської барщини». З приходом у Конго португальців (1482), їм вдалось привернути до християнства групу вищої знаті та маніконго. Слідом за цим почались обряди масового хрещення, часто насильницькі, всього народу. Одночасно державу спустошувала работоргівля. Вільна держава Конго Генрі Мортон Стенлі Леопольд II Інтенсивне дослідження та колонізація Конго європейцями розпочалося у 1870 і тривало до 1920 року. Бельгійський король Леопольд II спонсорував мандрівки Генрі Мортона Стенлі. У 1885 році на Берлінській конференції територія Конго була визнана приватною власністю бельгійської корони та отримала назву Вільна держава Конго[4]. Бельгійський режим розпочав кілька багаторічних проектів розвитку інфраструктури, зокрема, будову залізниці від узбережжя до столиці Кіншаси (тоді Леопольдвіль). Основною метою цих проектів була інтенсивна експлуатація натуральних ресурсів колонії[5]. Виробництво гуми та продаж гумових шин принесли значні доходи Леопольду II. Колоніалісти брутально поводилися з місцевим населенням. У деяких регіонах внаслідок виснаження та хвороб (Сонна хвороба, віспа) населення скоротилося майже вдвічі[6]. До подібних висновків прийшла пізніше урядова комісія[7]. Брутальне поводження з місцевим населенням викликало міжнародні протести, очолювані британським журналістом Едмундом Ден Морелем та британським дипломатом Роджером Кейсментом. До протестів приєдналися відомі письменники, зокрема, Марк Твен та Артур Конан Дойл. У Вільній державі Конго відбуваються події в романі «Серце темряви» Джозефа Конрада. Бельгійське Конго (1908—1960) Докладніше: Бельгійське Конго У 1908 році під тиском міжнародної громадськості бельгійський парламент взяв на себе відповідальність за Вільну державу Конго, яка з того моменту отримала назву Бельгійське Конго та керувалася бельгійським урядом. Були досягнуті значні економічні успіхи та соціальний прогрес[джерело?]. Ставлення білих колоніальних правителів до корінних жителів залишалося, однак, здебільшого поблажливим та зверхнім. У роки Другої Світової Війни конголезька армія досягла кілька перемог у північній Африці над італійськими військами[джерело?]. Політична криза (1960—1965) Докладніше: Конголезька криза На початку 1960 року в Брюсселі пройшла конференція стосовно проблем Бельгійського Конго за участю ватажків національно-визвольного руху. Результатом круглого столу стало вимушене рішення уряду Бельгії про надання незалежності колонії. Також була визначена дата проголошення самостійності — 30 червня 1960 року. Патріс Лумумба У травні в колонії пройшли вибори до парламенту та провінційних зборів. Потім президентом країни став Жозеф Касавубу, прем'єр-міністром — Патріс Лумумба. Бельгійські військові у місті Каміна Одразу ж після здобуття незалежності молода держава зіткнулася з численними проблемами соціально-економічного характеру: бідність населення, міжплеменні конфлікти, прагнення західних монополій утримати свої позиції в економіці країни, дефіцит висококваліфікованих кадрів тощо. Посилилось невдоволення корінних мешканців, почалися акції проти білого населення країни, що спричинило їх виїзд з держави[8][9] та посилило внутрішню соціально-економічну кризу. Шведські «блакитні берети» в Конго У липні бельгійські війська, скориставшись безладом в Конго, висадили в Леопольдвілі та Елізабетвілі свій десант. Тоді ж Моїз Чомбе, якого підтримував бельгійський уряд, оголосив про відокремлення найбагатшої провінції Конго Катанги. Після цього в інших конголезьких провінціях посилилися сепаратистські рухи. У ситуацію, що склалася, втрутились великі держави: Радянський Союз підтримував марксиста Лумумбу, КНР обіцяла надіслати до Конго своїх добровольців. У вересні 1961, грудні 1962 та січні 1963 років сили ООН провели низку наступальних операцій проти сепаратистів, в результаті чого повалено режим Чомбе в Катанзі, але західні монополії зберегли свої позиції в державі. У вересні—жовтні 1963 року конголезький уряд спробував навести лад у країні жорсткими методами: заборонено найбільші політичні партії, розпущено парламент, у столиці введено надзвичайний стан. Ці події спричинили масову міграцію населення в міста. Контингент ООН виведено з країни в 1964 році. Президент Касавубу призначив прем'єр-міністром Чомбе, який остаточно розправився з послідовниками Лумумби, захопивши за допомогою бельгійських парашутистів Стенлівіль. У листопаді 1965 року президентом Конго став генерал Мобуту, який спираючись на армію, покінчив із залишками сепаратизму й узяв курс на африканізацію зовнішньої та внутрішньої політики. На конституційному референдумі в 1964 році назву країни було змінено на Демократична Республіка Конго.[10] Заїр (1971—1997) Докладніше: Заїр У 1971 році країна отримала нову назву — Республіка Заїр. Повстання у провінції Шаба 1977 і 1978 було придушено за допомогою військ Марокко, доставлених повітрям у Заїр Францією, а також французькими і бельгійськими десантниками. 1990 року було знято заборону на багатопартійну політику. Після антиурядових виступів 1991 Мобуту погодився ділити владу з опозицією. Етьєн Тшісекеді став прем'єр-міністром, пізніше його було знято і знову відновлено у 1992 за бажанням Мобуту; сформувалася парламентська опозиція. Тшісекеді було остаточно знято 1993 року, його місце посів Фаустін Біріндва, але Тшісекеді, як і раніше, вважає, що займає цю посаду. Недавня історія У 1998—2002 роках відбувалась Друга конголезька війна, в якій брали участь більше двадцяти збройних угруповань, з дев'яти держав. За даними рейтингу «Неспроможних держав» на 2013 рік, ДР Конго посідає друге місце[11].

Респу́бліка Ке́нія (суах. і англ. Kenya) — держава на сході Африки, що межує на півночі з Південним Суданом і Ефіопією, на сході з Сомалі, на південному заході з Танзанією, на заході з Угандою, на південному сході омивається Індійським океаном. Охоплюючи територію 580 367 км², Кенія посідає 47-е місце у світі за площею та 22-е в Африці. Столиця і найбільше місто — Найробі. 27 серпня 2010 р. набула чинності конституція, схвалена на референдумі 4 серпня 2010 р. До цього діяла Конституція 1963 року, яка була прийнята у зв'язку з отриманням свободи від Великої Британії. Нова конституція обмежує деякі повноваження президента, розширює громадянські права, сприяє проведенню земельної реформи. Виконавча влада Глава держави — президент, який обирається загальним прямим голосуванням терміном на 5 років і може бути переобраний ще раз. Вибори президента проводяться одночасно з парламентськими виборами. Головнокомандувач Збройними силами. У разі недієздатності або смерті президента його функції переходять до віце-президента на З-місячний термін, протягом якого в країні мають бути проведені президентські вибори. Нинішній Президент Кенії — Угуру Кеніятта (Uhuru Kenyatta), син першого президента Кенії Джомо Кеніати. Обраний на загальних виборах у березні 2013 року. Віце-президент — Вільям Руто (William Ruto). Прем'єр-міністр Республіки Кенія очолює уряд (посада введена в 2008). Законодавча влада Законодавча влада складається з: Верхня палата — Сенат Кожен з 47 округів має сенатора, якого обирають. Попередньо узгоджена кількість сенаторів — 60. Розглядає процес імпічменту Президента. Нижня палата — Національна Асамблея Більшість членів Національної Асамблеї обираються прямим голосуванням. Кожна окружна асамблея обирає депутата-жінку, що гарантує щонайменше 47 жінок серед депутатів Національної Асамблеї. Запланована кількість депутатів — 347. Голосуванням ініціює процес розслідування діяльності та імпічменту Президента. Окружні асамблеї та виконавча влада. Країна поділяється приблизно на 47 округів, які співвідносні з теперішніми округами. Кожен округ має виконавчий орган, котрий очолює губернатор округа, обраний прямим голосуванням. Кожен округ має окружну асамблею, членами якої обирають представників муніципалітетів усієї країни. Судова влада Верховний суд Кенії Судова система складається з верховних суддів, суддів та інших працівників. Судами вищої інстанції є Верховний Суд, Апеляційний Суд, Високий Суд. Верховний Суд — найвищий судовий орган, що складається з головного судді, заступника головного судді та п'яти інших суддів. Цей суд розглядає апеляції з Апеляційного та Конституційного судів. Він також є найвищою інстанцією в процесі імпічменту Президента. Апеляційний Суд — розглядає апеляції з Високого Суду і за дорученням Парламенту. Він складається щонайменше з 12 суддів та очолюється президентом, призначеним верховним суддею. Незалежна Комісія з судових справ скликається для участі в процесі призначення суддів. Вони подають список суддів Президенту на затвердження (ця стаття буде введена до дії після перехідного періоду). Комісія складається з: Суддя Верховного Суду — обирається членами Верховного Суду, очолює комісію. Суддя Апеляційного Суду — обирається членами Апеляційного суду, очолює комісію. Генеральний прокурор. Два адвокати, жінка й чоловік, кожен з яких має принаймні 15 років досвіду, висунені уповноваженим органом, що відповідає за професійну діяльність адвокатів. Одна особа, висунена Комісією з державної служби. Генеральний прокурор Призначається Президентом за ухвалення Національної Асамблеї. Перебуває на посаді не більше одного терміну тривалістю в 6 років. Економіка Три чверті працівників у Кенії зайняті в сільському господарстві. Культивуються — чай, кава, кукурудза, зернові, цукрова тростина, фрукти, овочі. М'ясо-молочне тваринництво, також розводяться свині й кури. Промисловість — в невеликих кількостях виробляються споживчі товари (батарейки, тканини, мило, сигарети), переробка сільгосппродукції. З колоніальних часів збереглося кілька нафтопереробних підприємств, виробництво цементу, судноремонтні майстерні. Експортуються в основному чай та кава, імпортуються промислові товари, нафтопродукти тощо. «Кенійські авіалінії» — найбільша авіакомпанія Африки. Через розмаїття кліматичних екологічних зон, існує широка різноманітність садівничій продукції в Кенії. Основні з них — це квіти: наприклад, троянди, гвоздики, альстроемеріі, туберози, арабікуми, ерінгії тощо. Транспорт Залізниці та автомобільні дороги зосереджені переважно на півдні країни. Основна залізнична магістраль йде від Момбаси через Найробі в Уганду. Є також кілька бічних відгалужень, загальна довжина залізниць становить приблизно 3000 км. Головні міста сполучає мережа доріг, загальна довжина яких становить 70 000 км (10 % — з твердим покриттям). Шосе сполучає Найробі зі столицею Ефіопії Аддис-Абебою. Аеропорти міжнародного значення знаходяться в околицях Найробі і Момбаси. У 1996 національна авіакомпанія «Kenya Airways» була приватизована і включена до складу авіакомпанії KLM з метою розширення мережі повітряних сполучень. Кенійсько-Угандська залізниця, 1899 Клімат У Кенії переважає субекваторіальний тип клімату. Найспекотніше і найпосушливіше місце Кенії — північно-східне плоскогір'я і околиці озера Туркана. У лютому-березні денні температури досягають тут + 36 .. 38 градусів Цельсія, а нічні опускаються до +24 .. +26 градусів. У липні-серпні вдень повітря прогрівається до +32 .. +34 градусів, а вночі охолоджується до +22 .. +24 градусів. На Центральному нагір'ї температура повітря сильно залежить від висоти місцевості. Наприклад, у столиці країни, яка розташована на висоті 1800 м над рівнем моря, у січні вдень відзначається близько + 25 градусів, а вночі — близько +12 градусів, в липні — +21 і +11 градусів відповідно. На великих висотах в нічні години нерідкі заморозки, а найвища точка країни — гора Кенія — покрита снігом цілий рік. На узбережжі клімат більш м'який. У січні вдень повітря прогрівається до +29 .. +31 градусів, а вночі охолоджується до +22 .. +24 градусів, в липні денні температури повітря досягають 26 .. 28 градусів тепла, а нічні — 21 .. 23 градусів тепла. Протягом року в Кенії відзначається два сезони дощів: яскраво виражений — з березня по червень, і менш виражений — з жовтня по грудень. Найбільше дощів випадає на півдні узбережжя Індійського океану і на заході країни (на східних схилах Центрального нагір'я). У цих регіонах відзначається до 1500 мм опадів на рік. На крайньому північному сході країни випадає до 500 мм опадів на рік, а в північно-західній частині країни, поблизу озера Туркана — до 200 мм опадів на рік.

Зімб́абве, Респу́бліка Зімба́бве (англ. Zimbabwe, Republic of Zimbabwe, шона Nyika yeZimbabwe, до 1980 року — Південна Родезія) — держава у Південній Африці. Не має виходу до моря і межує на півночі по річці Замбезі із Замбією, на сході та північному сході з Мозамбіком, на півдні по річці Лімпопо з Південно-Африканською Республікою (ПАР), на заході і південному заході з Ботсваною. Площа країни становить 390 757 км² (59 місце у світі). Населення: 14,5 млн осіб (72 місце у світі; 2016 рік). Столиця: місто Хараре. Країна знаходилася під управлінням Британської Південно-Африканської компанії (1889–1923), називаючись Південною Родезією, після чого стала самокерованою британською колонією. Зімбабвійський Африканський Народний Союз (ЗАПУ) був створений у 1961 році на чолі з Джошуа Нкомо, оголошений поза законом у 1962 році. Зімбабвійський Африканський Національний Союз (ЗАНУ) створений у 1963 році на чолі з Робертом Мугабе; заборонений з 1964 року, коли Ян Сміт став прем'єр-міністром. Сміт оголосив про незалежність у 1965 році, створив нову конституцію й уряд у 1979 році, невизнані Нкомо і Мугабе. Умови незалежності були погоджені в Лондоні в 1979 році, реальна незалежність була досягнута в 1980 році. Мугабе об'єднав пости глави держави й уряду і став виконавчим президентом; ЗАНУ і ЗАПУ формально об'єдналися в 1989 році, що викликало протест проти однопартійного державотворення. Політична система Докладніше: Політична система Зімбабве Зімбабве за формою правління є президентською республікою, глава держави — президент, одночасно є головнокомандувачем збройних сил країни. З грудня 1987 по листопад 2017 року президентом був Роберт Габріель Мугабе. Державний устрій — унітарна держава. Чинна Конституція від 16 березня 2013 року, яка була ухвалена на Конституційному референдумі 2013 року. Деякі положення наберуть чинності лише за 10 років. Виконавча влада здійснюється президентом і урядом. Президент очолює уряд, призначає віце-президента і міністрів. За даними рейтингу «Неспроможних держав» на 2013 рік, Зімбабве посіла в ньому десяте місце[1]. Парламент Докладніше: Парламент Зімбабве Законодавча влада належить однопалатному парламентові, який складається із 150 депутатів. 120 депутатів обираються загальним прямим голосуванням, до складу парламенту входить 10 племінних вождів і 20 депутатів, яких призначає президент. Термін повноважень парламенту — 5 років. Політичні партії Докладніше: Політичні партії Зімбабве Африканський національний союз Зімбабве-Ндонга (ЗАНУ-Ндонга) (англ. Zimbabwe African National Union-Ndonga, ZANU-Ndonga). Створений у 1977 р. політичними діячами, які вийшли із ЗАНУ. До 1989 р. мав назву ЗАНУ (угруповання Сітоле). Голова — Т. Кумбула (англ. T. Kumbula). Генеральний секретар — Едвін Нгува (англ. Edwin Nguwa). Африканський національний союз Зімбабве — Патріотичний фронт (ЗАНУ — ПФ) (англ. Zimbabwe African National Union — Patriotic Front — ZANU — PF) — правляча партія. Заснована у 1963 р. 22 грудня 1987 р. підписано угоду про об'єднання партії з Патріотичним фронтом. Президент — Роберт Габріель Мугабе (англ. Robert Gabriel Mugabe). Віце-президент — Саймон В. Музенда (англ. Simon V. Muzenda). Генеральний секретар — Дідімус Мутаса (англ. Didymus Mutasa). Друкарський орган ЦК — журнал «Зімбабве ньюс» (англ. Zimbabwe News). Це добре організована централізована партія, до якої входить переважна більшість у парламенті, користується підтримкою народу шона. Центральний комітет ЗАНУ-ПФ керує партійною фракцією у парламенті й контролює його діяльність. Лідер партії Роберт Мугабе у 1980—1987 рр. очолював уряд, у 1987 р. був обраний президентом; інші представники керівництва ЗАНУ — ПФ займають більшість міністерських посад. У районах, населених шона, партійний апарат тісно пов'язаний з місцевою адміністрацією. У період боротьби за національну незалежність партія створила ефективну систему місцевих рад і комітетів у східній частині країни, основному районі бойових дій партизанів ЗАНУ, і після приходу Мугабе до влади чимало з місцевих партійних керівників зайняли різні посади в органах місцевої адміністрації. Упродовж 1980-х років ЗАНУ вклала великі кошти в приватний сектор економіки і в деякі державні корпорації і стала значною економічною силою. Багатьох міністрів було призначено членами рад директорів різних компаній. У 1988 р. партія заснувала власну холдінгову компанію — Національну холдінгову корпорацію Зімбабве. Зімбабвійський рух єдності — ЗРЄ (англ. Zimbabwe Unity Movement — ZUM). Партію засновано у квітні 1989 р. групою Едгара Текере, яка відокремилася від партії ЗАНУ — ПФ. 27 січня 1994 р. ЗРЄ і партія «Об'єднана африканська національна рада» оголосили про об'єднання в єдину партію під назвою «Зімбабвійський рух єдності». Лідер — Едгар Текере (англ. Edgar Tekere). Консервативний альянс Зімбабве — КАЗ (англ. Conservative Alliance of Zimbabwe). Партія європейського населення. Колишні назви: Родезійський фронт, Республіканський фронт (до липня 1984 р.). Заснована у 1962 р. Президент — Джеральд СМІТ (Gerald Smith). Голова — Майк Мороні (англ. Mike Moroney). Об'єднані партії — ОП (англ. United Parties — UP). Партію створено у 1994 р. Лідер — Абель МУЗОРЕВА (англ. Abel Muzorewa). Союз демократів Зімбабве — СДЗ (англ. Zimbabwe Union of Democrats — ZUD). Партію засновано 19 грудня 1998 р. Голова — Маргарет Донго (англ. Margaret Dongo, жін.). На парламентських виборах 24-25 червня 2000 року до парламенту Зімбабве пройшли наступні політичні партії: Африканський національний союз Зімбабве — Патріотичний фронт Зімбабве — 62 місця (51,5 %); Рух за демократичні зміни — Африканський національний союз Зімбабве — 1 місце (1 %)[2]. Профспілкові об'єднання У країні добре розвинутий профспілковий рух, який очолює Конгрес профспілок Зімбабве — КПЗ (англ. Zimbabwe Congress of Trade Unions — ZCTU). Установчий з'їзд КПЗ відбувся у 1981 році. Голова — Ісаак Матонго (англ. Isaak Matongo). Генеральний секретар — Ісідоре Зіндога (англ. Isidore Zindoga) (за станом на січень 2002 р.). Зовнішня політика Докладніше: Зовнішня політика Зімбабве Колишнє володіння Великої Британії (з кінця XIX століття). Входить до Співдружності націй, що очолює Велика Британія. Українсько-зімбабвійські відносини Докладніше: Українсько-зімбабвійські відносини Уряд Зімбабве офіційно визнав незалежність України 27 січня 1992 року, дипломатичні відносини з Україною встановлено 25 квітня 1992 року шляхом підписання спільного Протоколу Постійними представниками обох країн при ООН у Нью-Йорку[2]. Дипломатичних і консульських представництв в Україні не створено, найближче посольство Зімбабве, що відає справами щодо України, знаходиться в Москві (Росія)[2]. Справами України в Зімбабве відає українське посольство в Південно-Африканській Республіці. 12 березня 1996 року з нагоди вручення вірчих грамот Президенту України Л. Д. Кучмі у Києві перебував Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Зімбабве в Україні за сумісництвом Джевана Бен Масеко. 23-25 листопада 1996 року відбувся офіційний візит української урядової делегації на чолі з Міністром Кабінету Міністрів України В. П. Пустовойтенком. У ході візиту були проведені переговори у міністерствах закордонних справ, шахт, промисловості та торгівлі, оборони, земель та водних ресурсів, а також торгово-промисловій палаті Зімбабве. Окрім згаданих зустрічей відбулися паралельні переговори експертів відповідно з вищими посадовими особами міністерства промисловості і торгівлі, а також міністерства фінансів, міністерства шахт та міністерства охорони здоров'я. Під час зустрічей, зімбабвійською стороною було наголошено, що Україна могла б імпортувати такі товари, як тютюн, яловичину, каву, електро- та телекабелі, водночас, експортуючи до Зімбабве сільськогосподарську техніку (комбайни, трактори) та обладнання для буріння артезіанських свердловин. 23 жовтня 2000 року відбулася зустріч заступника міністра закордонних справ України П. Д. Сардачука з Послом Республіки Зімбабве в Україні за сумісництвом Агріппою Мутамбара з нагоди вручення ним копій вірчих грамот. 24 жовтня 2000 р. посол Агріппа Мутамбара вручив вірчі грамоти Президенту України Л. Д. Кучмі. У березні 2011 група консультантів із комунікацій сталого розвитку, що працювала над створенням та розвитком Релігійно Інформаційної Служби України (РІСУ), започаткувала інтернет портал про релігії в Зімбабве RelZim.org. 27 березня 2014 року представник Зімбабве в ООН проголосував проти резолюції Генеральної Асамблеї ООН про підтримку територіальної цілісності України на фоні Кримської кризи.

Мадагаска́р (малаг. Madagasikara, фр. Madagascar), офіційна назва Респу́бліка Мадагаска́р — суверенна острівна держава, розташована в західній частині Індійського океану на острові Мадагаскар і прилеглих дрібних островах біля східного узбережжя Африки, близько 400 км на схід від Мозамбіку.[2] Мадагаскар — член Африканського Союзу, Міжнародна організація франкофонії і ООН. Від 1896 року до здобуття незалежності в 1960 році Мадагаскар був колонією Франції. У 1958—1976 роках країна мала назву Малагасійська Республіка, потім до 1992 року — Демократична Республіка Мадагаскар. Острівна держава, що повністю займає великий острів (поступається розмірами лише Гренландії, Новій Гвінеї та Калімантану) розташована поблизу південно-східного узбережжя Африки. Територія країни простягається з півночі на південь на 1600 км, а із заходу на схід — на 580 км. Поряд із островом на півночі розташовуються острівні держави: Коморські й Сейшельські Острови, заморський острівний французький департамент Майотта (у складі архіпелагу Комор) і Розсіяні острови, на сході — заморський острівний французький департамент Реюньйон і острівна держава Маврикій, на заході — на континенті — Мозамбік. Див. також: Геологія Мадагаскару та Корисні копалини Мадагаскару Площа острова 590 тисяч км². Крайня північна точка — мис Амбр — віддалена від крайньої південної — мису Сент-Марі — на 1650 км. Берегова лінія Мадагаскару не дуже звивиста, довжина якої складає 4 828 км. Найбільше порізані північні та західні береги. Мадагаскар — гірська країна: понад половину острова займають гірські хребти, узгір'я і пасма високих горбів. Головний вододіл тягнеться з півночі на південь більш як на 800 км уздовж східного берега так, що між ним і океаном залишається порівняно вузька смуга низовини. На схід гори обриваються круто. На заході до них прилягають узгір'я, що величезними східцями знижуються в бік Мозамбікської протоки. Найвищі гори — Анкаратра і Царатанана — містяться всередині і на півночі острова. Це групи згаслих вулканів 2000—2500 м заввишки. Через усю східну частину острова з півночі на південь простяглося Центральне нагір'я (Високе плато) висотою 800—1500 м, у межах якого виділяють масиви: Царатанана — найвища точка Марумукутру (2876 м), Анкаратра — г. Цяфаявона (2644 м), Вухімехеті (1956 м). Див. також: Список вулканів Мадагаскару Діючих вулканів на Мадагаскарі немає, але згаслих багато. Острів був колись осередком досить сильної вулканічної діяльності. Землетруси і тепер бувають часто. У багатьох місцях б'ють гарячі джерела, а з тріщин землі виходять струмені вуглекислого газу. Якщо намалювати профіль Мадагаскару по лінії схід-захід, то в загальних рисах він матиме вигляд даху, один схил якого, звернений до Африки, довгий, пологий і східчастий, а другий, звернений до Індійського океану, короткий і стрімкий. Зрозуміло, що при такій будові поверхні річки західної і східної частин острова мають відрізнятися і розмірами, і характером своєї течії. Східний берег Мадагаскару багатий на річки. Всі вони невеликі, порожисті і стрімкі, особливо після дощів. Річок, що течуть у Мозамбікську протоку, не так багато, як на східному схилі острова, але зате вони довгі і повноводні. Деякі з них у нижній течії придатні для судноплавства, проте плавати по них можуть тільки судна з невеликою осадкою і плоскодонні. Клімат Клімат східного узбережжя Мадагаскару є досить вологим та жарким, на заході спекотний та посушливий. Відмінність кліматів на острові пояснюється розмірами Мадагаскару і будовою його поверхні. При цьому є й спільні риси: клімат всюди тропічний, за винятком північно-західної частини острова, де панує клімат екваторіальних мусонів, а рік поділяється не на чотири сезони, а тільки на два — сухий і вологий. На східному березі дощі починаються в грудні і тривають до квітня. У Тамтаве лютий — зазвичай найтепліший місяць, температура досягає 34º тепла. З травня до листопада триває сухий сезон, у який зазвичай дощів випадає дещо менше, ніж у вологий. Найхолодніший місяць — липень, коли температура в середньому становить 16º тепла. Західний берег має спекотніший клімат порівняно з східним (температура сягає +38º). На його території також з грудня до квітня йдуть сильні, зливові дощі, на відміну від сухого сезону, коли вони трапляються рідко. Рослинність Масуала (національний парк) Ravenala madagascariensis Див. також: Дика природа Мадагаскару Усе східне узбережжя від моря до підніжжя гір зайнято вологим тропічним лісом. Ліси також тягнуться майже безперервно вузькою стрічкою по берегах навколо всього острова. У лісах найбільше папоротей, складноцвітних, бобових і химерних барвистих орхідей. Високостовбурні ліси з слабкорозвинутим підліском і непрохідні незаймані хащі чергуються з луками і драговинами. На заболочених ділянках лісу біля підніжжя дерев густо ростуть очерет, гігантські трави, лілії з білими і жовтими квітками й широкими розгорнутими листками. У західній частині острова, де вологи менше, ліси значно рідші, вони зустрічаються, головним чином, по долинах річок. У суху пору року вони скидають листя, чим і відрізняються від вічнозелених лісів сходу. Найтиповіший ландшафт тут — савани, тобто трав'янисті простори з заростями чагарника. Трави і чагарники займають також узгір'я, і тільки найвищі місця майже позбавлені рослинності. У лісах Мадагаскару багато цікавих і цінних порід: бамбук, баобаб, тамаринд, дерева тикове, ебенове, палісандрове, рожеве. На східному узбережжі росте кокосова пальма, на західному — віялова. У лісах росте також копалове дерево з густим блискучим листям, із смоли якого виготовляють лак. Повсюди (крім високогірної частини) є пальма рафія. Її стрункий, але короткий шорсткуватий стовбур прикрашений зверху пучком листя 5-6 м завдовжки. Листки дають волокно для виготовлення полотна. Тваринний світ Лемур котячий Мадагаскар — це країна з надвисоким біорізноманіттям;[5] тваринний світ острова за своєрідністю можна порівняти тільки з австралійським. Він утворює зовсім особливу зоогеографічну область. Мадагаскар відокремився від Африки задовго до того, як виникла сучасна африканська фауна. Ось чому, незважаючи на близьке сусідство з Африкою, на Мадагаскарі майже зовсім немає звичайних африканських тварин, але зате на ньому збереглися дуже давні форми — лемури (або напівмавпи) і комахоїдні. Саме вони і є основними представниками тварин на Мадагаскарі, який недарма прозвали «островом лемурів». Мадагаскарські лемури водяться тільки у лісах, удень сплять у дуплах дерев, уночі полюють, влаштовуючи інколи концерти в могильній тиші тропічних нетрів. Їхні дивні крики на непідготовлену людину справляють неприємне враження. Холоду лемури не терплять, і спроби пристосувати їх до життя в зоологічних садах Європи закінчилися невдачею. Найбільший з лемурів — індрі. Голос його нагадує плач дитини. Все тіло (завдовжки до 80 см) вкрите хвилястим хутром; лоб, груди, куприк і боки білі, решта все— буре і чорне. Хвіст короткий, недорозвинений, усього два-три сантиметри. Індрі спритний, легко стрибає з гілки на гілку, живиться плодами, але їсть і дрібних птахів. Легко приручається, і малагасійці виховують його для полювання. Propithecus candidus Інший рід лемурів, з лисячою головою і довгим (довшим за тіло) хвостом — це макі. Вони жваві, рухливі, тримаються групами по 6-12 особин, у сутінках виходять збирати листя, плоди і полювати на дрібних тварин. Повна протилежність макі — це маленький і безхвостий лемур лорі. Його неповороткість і незграбність вражаючі. Цікавий також ай-ай, або руконіжка, — злий плоскоголовий лемур з великими вухами і довжелезним хвостом. Живе в бамбукових лісах, живиться серцевиною бамбука і цукрової тростини, але не гидує жуками і лялечками. Як тільки зійде сонце, він засинає, засунувши голову між ногами і обгорнувши її своїм довгим хвостом. Фоса Із хижаків на Мадагаскарі водиться тільки рудувато-чмакіорна фоса, або тхоровий кіт. Завбільшки вона з великого собаку, але невисока, бо лапи в неї короткі. Кішка ця наганяє жах на місцевих жителів. Про її кровожерність і силу розповідають легенди. З родини вівер на острові є мангуста, або іхневмон, яка називається ще фараоновою мишею, — нещадний винищувач змій. У гористих місцях, чагарниках, папоротях і лісистих заростях живе полохливий, несмілий тенрек, представник комахоїдних. Тіло його, як у нашого їжака, вкрите голками; зростом він з кролика. Бачити його можна тільки влітку, після заходу сонця, коли він зі своєї нірки виходить на промисел. Взимку, ж тобто в період посухи, тенрек впадає в сплячку. Водяться також африканський кабан і водяна свиня. Птахи Мадагаскару також своєрідні. Тут водяться зелені папуги, яскраво-червоні кардинали, сині голуби, султанська курочка, ефіопський ібіс, зимородок синій, ворони, цесарки. Колись на Мадагаскарі жили, але потім винищені людьми велетенські, схожі на казуарів, птахи епіорніси, заввишки до 3 м і вагою до пів тони. Яйце епіорніса за об'ємом дорівнює 150 курячим і може вмістити вісім літрів рідини. Змії, що живуть на острові, не отруйні. В озерах, болотах і спокійних річкових заводях багато крокодилів. Історія Докладніше: Історія Мадагаскару Рабство на острові було скасоване 1896 року, але багато з 500 тис. звільнених рабів залишилися слугами у колишніх господарів.[6]. Французький пропагандистський плакат. 18 січня 1896 року був підписаний договір, який перетворював Мадагаскар на колонію Франції. 26 червня 1960 була проголошена незалежність Малагасійської республіки. У результаті демократичних виборів до влади прийшла Соціал-демократична партія на чолі з Філібером Цірананою. Неоколоніалістичний режим уряду Ціранана привів до різкого падіння рівня життя, поглиблення соціальних і етнічних протиріч. Країну охопила глибока економічна криза, мали місце масові антиурядові виступи і повстання. У таких умовах уряд Ціранана був змушений передати 18 травня 1972 владу військовим. Новий уряд очолив генерал Рамананцуа. Уряд генерала переглянув нерівноправні франко-малагасійські угоди 1960 і в 1973 підписав нові — такі, що стверджували суверенітет Мадагаскару і виведення з країни французьких військ. Була обмежена діяльність іноземного капіталу і введений контроль над експортно-імпортними операціями. Філібер Ціранана, 1-й Президент Мадагаскару У 1975 реакційні сили за підтримки частини армійських офіцерів і поліції підняли збройний заколот. У лютому 1975 уряд Рамананцуа склав з себе повноваження. Була утворена Верховна Революційна Рада, яку очолив міністр закордонних справ Дідьє Рацірака. Новий режим взяв курс на соціалістичну орієнтацію. У грудні 1975 на референдумі були схвалені Хартія Малагасійської Соціалістичної Революції, нова конституція і обрання Раціракі президентом республіки. Уряд приступив до вирішення завдань з подолання спадщини колоніалізму і наслідків неоколоніалістичного правління, маючи на меті зміцнення політичної незалежності та досягнення економічної самостійності. Була проведена націоналізація банків і більшості великих торгово-промислових компаній. Було скасовано подушний податок, податок на худобу, підвищена мінімальна заробітна плата. У 1991—2002 в країні змінилося кілька правителів; Рацірака періодично повертався до влади, однак його повноваження були сильно урізані. Перші багатопартійні вибори 1992 виграла демократична коаліція, очолювана Альбертом Зафі, який став президентом в 1993, а Франциск Рауені — прем'єр-міністром. У 2002 президентом країни став великий промисловець Марк Равалуманана, який почав проводити політику широких господарських і політичних реформ і боротьби з корупцією. У січні 2009 між президентом країни Марком Равалуманана і мером столиці Мадагаскару Андрі Радзуеліна спалахнув конфлікт, який пізніше переріс у криваві зіткнення між їхніми прихильниками. 7 лютого 2009 близько 10:00 прихильники мера зібралися на маніфестацію і рушили в напрямку президентського палацу, де їм перегородили шлях озброєні солдати. Після того, як деякі маніфестанти спробували прорватися крізь заслін, солдати відкрили вогонь, внаслідок чого близько 40 чоловік було вбито і близько 300 поранені. Прихильники мера звинувачують президента у зловживанні службовим становищем. 17 березня 2009 президент країни Марк Равалуманана був фактично зміщений зі свого поста своїм суперником, на бік якого перейшла армія, що раніше займала нейтральну позицію. Згідно з суперечливим повідомленнями, Равалуманана був вигнаний з президентського палацу військовими формуваннями під керівництвом контр-Іполита Рамарусуна. Оголошено про формування перехідного уряду під керівництвом колишнього мера Андрі Радзуеліна. Радзуелін відразу ж усунув зі своїх посад 8 міністрів, тим самим ще більше послабивши позиції колишнього президента. Тим часом, Африканський Союз, саміт якого має відбутися в Антананаріву, засудив цю «спробу путчу». 20 березня 2009 Африканський союз призупинив членство Мадагаскару в цій організації в зв'язку з державним переворотом.

Ефіо́пія або Етіо́пія[1] (амх. የኢትዮጵያ), Федерати́вна Демократи́чна Респу́бліка Ефіо́пія (Етіо́пія); амх. የኢትዮጵያ ፌዴራላዊ ዲሞክራሲያዊ ሪፐብሊክ) — держава на сході Африки. Площа країни становить 1 133 882 км² (26 місце у світі). Населення: 112,269,301 особа (на 2020 рік)[2]. Столиця: місто Аддис-Абеба. Межує на північному сході з Джибуті, на півночі і північному сході з Еритреєю, на сході і південному сході із Сомалі, на півдні з Кенією, на заході з Південним Суданом і на північному заході із Суданом. Офіційна мова — амхарська. Наступниця Ефіопської імперії, Дергу та Народно-Демократичної Республіки Ефіопія. З 1991 року до 2018 перебувала в перманентному конфлікті із Еритреєю. Держава знаходиться в Східній Африці, територія країни простягається з півночі на південь на 1290 км, а із заходу на схід — на 1670 км. На півночі межує з Еритреєю (спільний кордон — 912 км); на північному сході — з Джибуті (337 км); на сході — з Сомалі (1627 км); на півдні — з Кенією (820 км); на південному заході — з Південним Суданом (883 км); на заході — з Суданом (769 км). Виходу до моря країна не має (до відділення Еритреї у 1991 (де-факто), (1993 де-юре) році, Ефіопія мала вихід до Червоного моря Індійського океану). Судан Судан Еритрея Еритрея Джибуті Джибуті ↓ ↑ Gray compass rose.svg Сомалі Сомалі Південний Судан Південний Судан Кенія Кенія ↓ Геологія Докладніше: Геологія Ефіопії Див. також: Корисні копалини Ефіопії Рельєф Рельєф Ефіопії Ефіопія — найбільш високогірна країна Африканського материка. Високе плато з центральними горами розділяється рифтовою долиною, на сході рівнина. Територія Ефіопії розташована у східній частині Східно-Африканського плоскогір'я. Більшу частину країни займає Ефіопське нагір'я (найвища точка країни — вулкан Рас-Дашен, 4623 м). Глибокий ґрабен на південному сході від нагір'я відділяє від нього Ефіопсько-Сомалійське плато (висота до 1500 м). На північному сході країни розташована западина Афар (з озером Ассале, що на 116 м нижче за рівень моря) з невеликими вулканами по краях. Західна частина Ефіопського нагір'я має пологіший рельєф і опускається до суданського кордону невеликими сходами. Рівнини також займають значну частину території Ефіопії. Найбільша знаходиться на сході країни. Місцями вона переходить в плато заввишки більше 1000 м. Це одна з найбільш посушливих частин Ефіопії. Також невеликі рівнини, затиснуті між гірськими хребтами, розташовані на півночі і заході країни. Клімат В Ефіопії переважає субекваторіальний тип клімату. Відмінності в температурах протягом року не перевищують 6 градусів, а добова амплітуда температур досягає 15 градусів. У гористих районах Ефіопії, які займають велику частину території країни, клімат залежить від висоти місцевості. Найвищі температури відзначаються в період з березня по травень. У ці місяці на висотах від 1500 до 2500 м в денні години повітря прогрівається до +25 .. + 30 градусів, а в нічні охолоджується до +12 .. + 17 градусів. На висотах понад 2500 м в період з березня по травень денні температури не піднімаються вище +25 градусів, а нічні температури не перевищують +10 градусів. На Ефіопське нагір'я найнижчі середньодобові температури відзначаються в липні-вересні, в цей час на висотах 1500—2500 м денні температури повітря коливаються від +20 до +25 градусів, а нічні — від +10 до +15 градусів. На висотах понад 2500 м у липні-вересні денні температури повітря не перевищують +20 градусів, а нічні становлять близько 6..8 градусів тепла. Варто зауважити, що нічні температури, які фіксуються в цей період, на відміну від денних температур, не є найнижчими в році. Найнижчі нічні температури відзначаються в період з листопада по лютий. У цей час по ночах на висотах від 1500 до 2500 м відзначається близько +6 .. + 11 градусів, а на висотах понад 2500 м нерідко температура повітря опускається нижче 0 градусів Клімат на північному сході тропічний, на інший території субекваторіальний. Той факт, що більша частина країни розташована на Ефіопському нагір'ї, пояснює більш м'який і вологий клімат Ефіопії. Температура тут цілий рік +25 °C…+30 °C і випадає достатня кількість опадів. Повну протилежність представляють східні регіони Ефіопії — тут жаркий і сухий пустельний клімат. Взагалі, для Ефіопії не характерні перепади температур протягом року. Єдиною відмінністю є нічні і денні температури: тут різниця становить близько 15 градусів. Водні ресурси Велика частина річок заходу Ефіопії відноситься до басейну Нілу. Найбільша серед них — Аббай, або Блакитний Ніл. Тут же розташоване найбільше озеро Ефіопії — Тана. На сході річки менш повноводні, що пов'язано з більш посушливим кліматом. Найбільша річка — Джуба. Для Ефіопії характерна наявність невеликих озер у Великій рифтової зоні. Ґрунти й рослинність На південному заході, у вологому і теплому кліматі, розташований найбільший масив вологих екваторіальних лісів Ефіопії з величезною різноманітністю тваринного і рослинного світу. На півдні і південному сході країни поширені савани. У XVIII столітті близько половини території країни займали ліси. Зі збільшенням чисельності населення і розвитком господарської діяльності площа лісів значно скоротилася. Зі зменшенням площі лісів, зменшувалися і популяції тварин. Микола Вавилов, що здійснив у грудні 1926 — квітні 1927 років подорож в Абісинію та Еритрею, на підставі вивчення безліч зібраних зразків культурних видів місцевої флори виділив Ефіопію в окремий Абісинський центр походження культурних рослин. У своїй книзі «П'ять континентів» Вавилов зазначає, що з цього центру походять теф (лат. Eragrostis tef), нуг (ґвізотія) (лат. Guizotia abyssinica[en]), енсета (лат. Ensete superbum[en]). Ним відзначена також виняткова своєрідність деяких видів пшениць Ефіопії, наприклад, пшениця з фіолетовими зернами, тверда пшениця безоста, своєрідність абісинського ячменю, витривалого та стійкого до багатьох захворювань, типових для видів Європи. Тваринний світ Сьогодні в Ефіопії ще можна зустріти слонів, гепардів або левів. Також збереглися популяції лисиць, крокодилів, жирафів, бегемотів і мавп.

Камеру́н (фр. Cameroun, англ. Cameroon), офіційно Респу́бліка Камеру́н (фр. République du Cameroun, англ. Republic of Cameroon) — держава в Центральній Африці, що межує на північному заході з Нігерією, на північному сході з Чадом, на сході з Центральноафриканською Республікою, на півдні з Республікою Конго, Габоном і Екваторіальною Гвінеєю, з заходу омивається Атлантичним океаном — затокою Біафра (східною частиною Гвінейської затоки). Загальна протяжність берегової лінії становить 320 км. Камерун унікальний в тому, що, побувавши тільки на його території, у вас може скластися враження, що ви об'їздили всю Африку — на території республіки є як вологі екваторіальні ліси на півдні, так і напівпустелі на півночі. Клімат на півдні екваторіальний, жаркий і вологий, на півночі — екваторіально-мусонний. Камерун, що займає 475 442 км²[1], є 53-ю за площею країною в світі. Це трохи більше, ніж Швеція або штат Каліфорнія; країну можна порівняти за розмірами з Папуа Новою Гвінеєю. Камерун розділений на п'ять основних географічних зон, що відрізняються домінуючими фізичними, кліматичними та рослинними особливостями. Прибережна рівнина простягається на 15 — 150 кілометрів вглиб країни від Гвінейської затоки і має середню висоту 90 метрів. Клімат надзвичайно спекотний і вологий з коротким сухим сезоном. Цей прибрежний пояс густо вкритий лісами і охоплює деякі з найбільш вологих місць на землі[2], у тому числі частину прибережних лісів Крос-Санага-Біоко. Південно-Камерунське плато піднімається від прибережної рівнини в середньому до висоти 650 метрів над рівнем моря. Екваторіальний тропічний ліс домінує в цьому регіоні, хоча чергування вологого і сухого сезонів робить його менш вологим, ніж на узбережжі. Плато є частиною екорегіону атлантичних екваторіальних прибережних лісів.[3] Нерегулярний ланцюг гір, пагорбів і плато, відомий як хребет Камеруну, простягається від вулкану Камерун на узбережжі (4040 метрів над рівнем моря, найвища вершина країни) майже до озера Чад на північному кордоні Камеруну. В цьому регіоні м'який клімат, особливо на Західному Високому плато, хоча кількість опадів велика. Його ґрунти є одними з найродючіших в Камеруні, особливо навколо вулкану Камерун. У результаті вулканічної діяльності тут утворилися кратерні озера. 21 серпня 1986 року одне з них, озеро Ніос, викинуло хмару вуглекислого газу і вбило від 1700 до 2000 осіб. Ця область була визначена Всесвітнім фондом дикої природи як лісовий екорегіон Камерунського нагір'я.[4] Південне плато піднімається на північ до трав'янистого, порізаного плато Адамауа. Це плоскогір'я формує бар'єр між північчю і півднем країни. Його середня висота становить 1100 метрів [100], а його середня температура коливається від 22 °C до 25 °C з високим рівнем опадів у період з квітня по жовтень, що досягає максимуму в липні і серпні. Північна рівнинна область простягається від краю плато Адамауа до озера Чад з середньою висотою від 300 до 350 метрів. Її характерна рослинність — чагарники і трави. Це посушливий регіон з рідкісними опадами і високими середніми температурами. Головна річка країни — Санга. На півночі савани, на півдні країни тропічні ліси (бл. 30 % площі країни). Річки Камеруну рясніють порогами і водоспадами, тому непридатні для судноплавства. Виняток становлять гирла великих річок, а також річки Бенуе і Шарі. Історія Докладніше: Історія Камеруну Нова історія Камерун був німецькою колонією з 1884 року; під час Першої світової війни країна була захоплена союзними силами і поділена між Великою Британією і Францією. Новітня історія Французький Камерун отримав незалежність в 1960; південна частина Англійського Камеруну приєдналася до французької в 1961 (північна частина об'єдналася з Нігерією). Нова конституція проголосила Камерун єдиною державою, утворилася Об'єднана Республіка Камерун (1972), 1984 року перейменована на Республіку Камерун. 1991 року сталися деякі конституційні зміни; правляча партія демократичний Союз Народу Камеруну перемогла на перших за 28 років багатопартійних виборах 1992 року.

Лесо́то (англ. Lesotho, сесото Lesotho), офіційна назва Королі́вство Лесо́то (англ. Kingdom of Lesotho, сесото Muso oa Lesotho) — держава в Південній Африці, є анклавом в ПАР. Площа 30 355 км², столиця — місто Масеру. Глава держави — король Летсіє III з 1990 року, глава уряду — Нтсу Мохехле з 1993 року. Політична система — конституційна монархія. Експортує вовну, мохер, алмази, худобу, пшеницю, овочі. Населення становить 2 067 000 осіб (станом на 2009 рік), поширені мови: сесото, зулу, хоса і англійська (державна). Лесото стало країною в 1818 році, яка тоді називалася Басутоленд. Мошвешве зібрав кілька груп людей та сформував нову країну, королем якої він став. Ця нова країна піддалася атаці з боку своїх ворогів, та 1868 року Мошвешве попросив про допомогу британську королеву Вікторію. Велика Британія погодилася на умовах, що країна стане частиною Британської імперії. Країна здобула незалежність 4 жовтня 1966 року. Новітня історія Басутоленд, англійський протекторат, здобув незалежність як королівство Лесото у складі Співдружності в 1966 році. Надзвичайний стан було введено упродовж 1970—1973 років, у 1975 році члени правлячої партії зазнали нападу підтримуваних ПАР бойовиків, в 1986 році ПАР встановила блокаду кордонів, вимагаючи видачі 60 членів АНК. Генерал Леханіа здобув владу внаслідок перевороту і закрив Національні збори. У 1990 році король Мошоєшоє II був скинутий військовою радою, його місце зайняв його син Мохато як король Летсіє III. Леханіа був усунутий внаслідок перевороту, очолюваного полковником Еліасом Тутсоане Рамаєма в 1991 році. Тоді ж були дозволені політичні партії. Вільні вибори закінчили правління військових у 1993 році. Географія Ландшафт Лесото. Площа Лесото становить 30355 км². Це єдина незалежна держава світу, що повністю лежить вище 1400 метрів над рівнем моря. Її найнижча точка є найвищою у світі. Понад 80 % території лежить вище 1800 м. Також територія Лесото з усіх боків оточена ПАР.[1] Більша частина країни — в межах плато Басуто (переважають висоти 2300—3000 м), обмеженого зі сходу і півдня Драконовими горами (висота до 3482 м, гора Табана-Нтленьяна). Головна річка Оранжева з притокою Каледон. Злакові степи, в Драконових горах — чагарники. Національний парк Сехлабатебе. Національний парк Сехлабатебе Клімат Клімат субтропічний, різко континентальний. Через свою висоту над рівнем моря, Лесото залишається прохолоднішим за інші території тієї ж широти. Більшість дощових опадів випадає під час літніх гроз. Масеру та навколишні низовини часто досягають температури 30 °C влітку, середня температура січня +25—26 °C. Зими можуть бути холодними, зокрема в низовинах температура сягає −7 °C, а на височинах — до −18 °C, середня температура липня +15 °C. Сніг зустрічається на височинах у період від травня до вересня; високогірні точки бувають засніжені постійно протягом року. Корисні копалини Надра країни містять запаси алмазів, кварцу, урану, вугілля. Флора і фауна У Лесото рідко зустрічаються дерева, поширеніша трав'яниста рослинність[2]. У високогір'ї убога рослинність змінюється субальпійськими луками[2]. ендемічною і національною квіткою Лесото є спіральне алое (лат. Aloe Polyphylla сесото Kharetsana)[3].